Велична історія металургії: як Україна втратила ключову галузь своєї економіки.
Протягом 33 років українські підприємства виробляють у сім разів менше металургійної продукції. Основною причиною такого різкого падіння стала війна. Проте проблеми в українській металургії почалися значно раніше.
ЕП розповідає про історію занепаду українського ГМК. Ця історія – не лише про доменні печі, вугілля та сталь, але й про пострадянську приватизацію, формування українських олігархів та провідних політиків.
Початкові роки незалежності
У 1989-1991 роках економіка СРСР скоротилася на 15%. Причиною стали зниження світових цін на енергоресурси, що накладалося на загальну неефективність і низьку продуктивність праці. Коли Союз почав розпадатися на республіки, економічна криза лише загострилася, але вже в межах кожної незалежної держави.
Економічна система СРСР була побудована на взаємозалежності республік, тому виробничі ланцюги були максимально розподілені по території тогочасної держави. Наприклад, якщо певний механізм складався в Узбекистані, болт для нього виготовлявся в Сумах, а гайка – в Хабаровську.
"Коли відбувся розпад структур на політичному рівні, потрібно було підкріпити це економічно. Тому в кожній галузі стояло завдання: створити єдині замкнуті ланцюги на території України," – згадує колишній заступник міністра промислової політики Сергій Грищенко.
Окрім проблем із виробництвом, виникли труднощі зі збутом продукції. Якщо до здобуття незалежності підприємства українського ГМК постачали продукцію на будівництво та для військово-промислового комплексу всього СРСР, то після 1991 року внутрішнього попиту в Україні виявилося недостатньо.
У перші роки незалежності криза вразила не лише великі заводи, а й маленькі підприємства, які змушені були закриватися через конкуренцію із західним імпортом. Як наслідок, скорочувалися й бюджетні надходження. У таких умовах не могло бути й мови про колишні обсяги держзамовлення металургійної продукції. Єдиним виходом для підприємств ГМК став експорт.
У перші роки незалежності металургійна продукція експортувалася трьома шляхами: прямі продажі підприємств, продажі через приватних посередників і за державними контрактами через спецорганізацію.
"Квоти на експорт заводам майже не видавалися. Тоді була створена державна організація, яка мала реалізовувати продукцію – державний трейдер. Підприємства повинні були продавати йому продукцію за внутрішніми цінами, а він – експортувати за зовнішніми та розраховуватися з підприємствами," – розповідає голова ради директорів "Індустріального союзу Донбасу" Сергій Тарута, додаючи, що переважно заводи і державний трейдер проводили збут через приватні структури.
Ще однією проблемою для підприємств ГЗК, з якою вони увійшли в незалежність, був жахливий стан основних виробничих фондів. Зношеність на деяких підприємствах сягала 70%. Оновлення потужностей відбувалося повільно, тому потреба в коштах на модернізацію стала гострою.
Разом із тим на заводи покладалися певні соціальні витрати та утримання муніципальних об'єктів. "Міське тролейбусне управління не збирається погашати борг, оскільки в міському бюджеті не передбачене фінансування відповідного управління. І тролейбуси в Алчевську досі їздять лише тому, що ними на завод дістаються робітники Алчевського металургійного комбінату," – скаржився тоді гендиректор АМК Енвер Цкітішвілі.
Перший капітал олігархів
У 1991-1995 роках різниця в цінах на металургійну продукцію на внутрішньому та світовому ринках була значною завдяки низьким зарплатам, власній руді та дешевому російському газу.
Директор Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча Володимир Бойко в одному з інтерв'ю зазначав, що лише на десяти тисячах тонн металу можна було "покласти до кишені" 1 млн доларів. Тож не дивно, що охочих скористатися цим було чимало. За компаніями-посередниками, які експортували продукцію, стояли не лише відомі нині бізнесмени та наближені до директорського корпусу, а й представники влади.
"Згадую свою останню поїздку як заступника міністра на "Криворіжсталь". Я отримав доручення від президента (Леоніда Кучми – ЕП), який сказав: "Як мухи обсіли це підприємство 300 фірм-посередників, розбирайтесь з ними". За однією фірмою стояла районна адміністрація, за іншою – міська, були фірми обласної санстанції, районної митниці й так далі… Я вже не кажу про силовиків," – розповідає Грищенко.
Коли у 1995 році Росія вирішила в кілька разів підвищити ціни на газ, в Україні почалася енергетична криза. Оскільки меткомбінати не могли розрахуватися за газ продукцією, вони залучали для цього посередників – трейдерів. Ті отримували металургійну продукцію, збували її, а кошти переказували виробникам.
Переходу на бартерні схеми сприяла гіперінфляція 1990-х років. Тоді продукція ставала дорожчою в процесі виробництва, і не завжди замовник був готовий за неї платити. Виник бум неплатежів, тож взаємні розрахунки проводилися товарами.